Щелепи вимерлих нині тилацинів, відомих як сумчасті вовки, виявилися непридатними для вбивства великої здобичі — вони мали дуже звужені морди та надто масивні черепи відносно розмірів тіла. Імовірно, тилацини ловили дрібних тварин і завдавали здобичі швидких і потужних укусів великими іклами — такий спосіб полювання серед сучасних хижих тварин не зустрічається. Це відкриття вказує на те, що звинувачення тилацинів у вбивстві овець, через які цих тварин винищили на початку XX століття, були практично безпідставними. Дослідження опублікували у журналі Nature Communications.
Один з останніх тилацинів у зоопарку Гобарта на Тасманії. Dr David Fleay
Чому дослідників зацікавили черепи тилацинів?
Тилацин (Thylacinus cynocephalus), відомий також як тасманійський тигр або сумчастий вовк, був найбільшим сучасним хижим сумчастим і є одним з найяскравіших сучасних прикладів вимирання видів. З приходом британських колоністів цих, на той момент уже доволі рідкісних тварин, остаточно винищили, підозрюючи у можливій шкоді фермерським овечим господарствам. Останній відомий тилацин помер у неволі 1936 року.
Зовні тилацини нагадували вовків, тому через видовжену морду та загальні пропорції тіла їх часто наводять як класичний приклад конвергентної еволюції — появи схожих рис у різних за еволюційним походженням тварин: хоча лінії сумчасті та плацентарні ссавці розійшлися понад сто мільйонів років тому, тилацини у зв’язку зі способом полювання незалежно набули рис, подібних до собачих. Водночас вивчення черепів тилацинів показувало неоднозначні результати — дослідники зазначали, що окремі їх частини нагадували черепи лисиць та інших собачих, тоді як інші мали більше спільного із черепами сумчастих. У новому дослідженні австралійські науковці вирішили не просто уточнити подібність тилацинів до інших груп тварин, а і з'ясувати, яке значення їхня форма черепа мала під час полювання.
Як вивчали механізм полювання тилацинів?
Щоб з’ясувати механізм полювання тилацинів та зіставити їх із сучасними хижаками, дослідники використали тривимірну геометричну морфометрію та порівняли форму черепів представників 14 родин хижих і переважно м'ясоїдних ссавців. Крім того, автори виміряли дев'ять параметрів у 73 черепів тилацинів і порівняли їх із вовками, динго, койотами, шакалами та лисицями.
Науковці досліджували черепи тилацинів (зліва), порівнюючи їх із моделями верхніх щелеп вовків, лисиць і крокодилів. T Bawden (Flinders University)
З'ясувалося, що будова черепів тилацинів поєднувала практично взаємовиключні для сучасних хижаків риси — їхні морди були довгими та вузькими, як у невеликих собачих, що ловлять дрібну й рухливу здобич, водночас черепи були завеликими відносно тіла — тилацини важили близько 17 кг, але розмір їх черепів був майже таким, як у вовків, африканських диких собак, пум та леопардів. Це може означати, що тилацини могли швидко та з силою закривати щелепи, але не могли утримати здобич, що пручається, оскільки їхні щелепи не були пристосовані до навантажень скручування. Тому дослідники припустили, що тилацини могли завдавати жертвам серії швидких, сильних та коротких укусів.
На користь цього свідчить і те, що тилацини мали дещо розширений кінчик морди, що зміщувало її центр мас до кінчика щелепи. Це могло збільшувати інерцію щелеп під час швидкого закривання рота. Водночас висока морда давала змогу краще витримувати вертикальні навантаження, що виникають під час ударного укусу іклами. Зрештою, тилацини мали великий підочноямковий отвір, крізь який проходить гілка трійчастого нерва. У сучасних ссавців таку рису пов’язують з підвищеною чутливістю морди, губ і вібрисів — чутливих волосків, які у побуті називають вусами. Автори припускають, що це могло допомагати тилацинам точно розміщувати великі ікла під час укусу. Однак підтвердити це поки неможливо: даних про м'які тканини тилацинів немає, а функції підочноямкового отвору недостатньо вивчені навіть у сучасних видів.
Чи є тварини, які полюють подібно до тилацинів?
Дослідники роблять висновок, що серед сучасних хижих ссавців немає тварин, спосіб вбивства та захоплення здобичі яких аналогічний тилациновому. Подібні зовні вовки, лисиці чи гривасті вовки (Chrysocyon brachyurus) відрізняються від них або розмірами голови, або будовою морди, або способом живлення. Натомість подібне поєднання великого черепа, довгих щелеп і розширеного кінчика морди траплялося у різних вимерлих хижаків, і скоріше нагадує адаптації крокодилів, хижих риб, спинозаврів і деяких птерозаврів. Автори також зазначають, що порівнювати вимерлих тварин із сучасними лише за загальною формою черепа недостатньо — вимерлі тварини могли мати спосіб життя, аналогів якому уже не існує.
Що нового дізналися про вимерлі види тварин
🦴🐾 Аналіз будови скам’янілих хребців та їх порівняння з хребцями сучасних тварин вказали, що поза та хода предків ссавців не були схожими на ці особливості ані у рептилій, ані у ссавців.
🦘🐾 Будова лап вимерлих кенгуру вказала на те, що вони не стрибали, а пересувалися на чотирьох кінцівках.
🦖🤒 У вимерлого динозавра вперше визначили ознаки респіраторної інфекції, характерної для сучасних птахів.
🦕🦖 У Канаді знайшли сліди спільного випасання динозаврів різних видів для захисту від хижаків.
🐟🦇 Вимерлі риби загинули у спробі з’їсти кажанів близько 48 мільйонів років тому — на це вказали їхні рештки. Це перший виявлений випадок поїдання кажанів рибами.
Цей текст, як і все за 6 років нашої роботи, оплатили читачі. Щоб просто продовжувати це робити, нам гостро не вистачає 100 нових патронів. До 31 серпня ми хочемо закрити цю дірку. Якщо вам з нами цікаво — приєднуйтесь.
