Дослідження вчених із Данії свідчить, що у людей, які пережили інфаркт міокарда, або серцевий напад, ризик захворіти на хворобу Паркінсона менший приблизно на 20 відсотків, у порівняні з загальною популяцією. До такого результату призвів аналіз 20-річної медичної історії більш ніж одного мільйона європейських пацієнтів. Своїм висновком науковці поділилися у Journal of the American Heart Association.
Pixabay / Pexels
Чому взагалі заговорили про існування зв'язку між двома недугами?
Хвороба Паркінсона — це нейродегенеративне захворювання, за якого у пацієнта скорочується кількість нейронів, здатних виробляти нейромедіатор дофамін. Через це виникають найхарактерніші симптоми хвороби: погіршення контролю м'язів та стійкості постави, а також тремор кінцівок. Натомість інфаркт міокарда є небезпечним для життя гострим станом, при якому через суттєве звуження просвіту артерій частини серця не отримують достатньо кисню і його тканини не здатні правильно функціонувати та можуть навіть відмирати. Здається, що дві описані недуги не можуть бути пов'язаними, однак дослідження останніх років вказують на протилежне. Факторами ризику обох є старший вік та чоловіча стать, але якщо інфаркту міокарда сприяють ще й куріння, підвищення рівня холестерину, високий кров'яний тиск та діабет, то у випадку з хворобою Паркінсона ці чинники пов'язані, навпаки, зі зменшенням ризику. А тепер вчені Орхуського університету захотіли з'ясувати, чи є зв'язок між самим переживанням інфаркту міокарда та розвитком хвороби Паркінсона.
Як науковці шукали відповіді на запитання?
Вчені використали інформацію від Данської національної служби здоров'я, яка охоплює популяцію з більш ніж 8 мільйонів осіб, за 1995-2016 роки. У роботу включили дані про 181 994 пацієнтів, у яких вперше стався інфаркт міокарда, і співставили їх із інформацією про 909 970 пацієнтів таких же статі та віку (середній вік склав 71 рік), але без історії серцевого нападу. Відтак науковці проаналізували медичні історії людей за наступний 21 рік, щоб з'ясувати, чи відрізняється між двома групами частота розвитку хвороби Паркінсона та вторинного паркінсонізму (подібні до хвороби Паркінсона симптоми, що виникають внаслідок іншого захворювання або через окремі медикаменти).
При цьому, для надійніших результатів, було враховано супутні стани пацієнтів, зокрема ті, що є потенційними факторами ризику досліджуваних хвороб. Серед цих змінних: наявність серцевої недостатності та інших серцево-судинних патологій, підвищений рівень холестерину та кров'яного тиску, ожиріння, діабет, депресія, захворювання нирок, хронічна легенева хвороба як індикатор тривалого тютюнопаління та інші. Окрім цього було враховано такі соціально-економічні фактори як освіта, дохід, працевлаштування тощо.
Який же зв'язок між інфарктом міокарда та паркінсонізмом?
За час спостереження у групі інфаркту 668 людей захворіло на хворобу Паркінсона і 71 людина — на вторинний паркінсонізм. Натомість у групі загальної популяції без досвіду серцевого нападу захворіло 4 352 та 474 людини, відповідно. Після 21-річного періоду спостереження захворюваність на хворобу Паркінсона складала 0,9 відсотка, а для вторинного паркінсонізму 0,1 відсотка у групі після інфаркту міокарда. Тоді як у групі порівняння частота хвороби Паркінсона була встановлена як 1,25 відсотка, а вторинного паркінсонізму — 0,14 відсотка.
Науковці роблять висновок, що інфаркт міокарда пов'язаний зі зменшенням ризику розвитку паркінсонізму, зокрема хвороби Паркінсона. Якщо точніше, статистичне оброблення результатів свідчить про те, що після серцевого нападу загалом пацієнти мають на 20 відсотків менший ризик захворіти на хворобу Паркінсона, і на 28 відсотків менший ризик вторинного паркінсонізму.
Поки що автори не впевнені, що стоїть за негативним зв'язком інфаркту міокарда т хвороби Паркінсона. Однак вони припускають, що результати відбивають зв'язок між факторами ризику інфаркту та нейродегенеративною хворобою. Наприклад, серед тих, хто пережив серцевий напад, буде більше курців та пацієнтів із високим рівнем холестерину в крові, що раніше пов'язували з меншим ризиком хвороби Паркінсона. Наступні дослідження допоможуть краще зрозуміти механізми спостережуваного явища, зокрема уточнити його, зважаючи на обмеження цієї роботи. Наприклад, більшість пацієнтів, історії яких вивчали, були білими, через що результати не можна з достатньою впевненістю транслювати на загальну популяцію.