На фронті виживають маленькі собаки. Не тому, що їм менше треба їсти — хоча й це теж. А тому, що вони, ймовірно, пролазять під мінними розтяжками, не зачіпаючи дріт, і рідше потрапляють під осколки. Старі й хворі не витримують конкуренції за їжу, якої майже немає. Ті, хто лишається, худі, однотипні й годуються переважно кашами та хлібом — аналіз шерсті показав, що тваринного білка в їхньому раціоні майже немає.
Це результат наукового дослідження, яке провели українські та європейські біологи — першою авторкою стала Марія Марців з Львівського національного університету імені Івана Франка, а одним із ключових учасників — Ігор Дикий, науковець і військовий-доброволець. Дані з лінії фронту збирали солдати ЗСУ. Загалом дослідники проаналізували 763 собаки з дев'яти областей — від Львова до Донецька — щоб з'ясувати, чи може війна за два роки змінити популяцію тварин так, як це зазвичай робить природний добір.
Як фронт за два роки змінив популяцію безпритульних тварин в Україні. Adobe
Як і кого вивчали
Безпритульні собаки — не покинуті домашні улюбленці. Це окрема популяція, яка живе поруч із людьми, бо залежить від їхніх ресурсів: смітників, їжі від перехожих, теплих місць. У мирних містах вони різноманітні — різних розмірів, забарвлень, звичок. Війна руйнує звичне середовище: люди тікають, смітники зникають, вулиці мінують, а покинуті домашні собаки поповнюють лави безпритульних.
Щоб зрозуміти, що з цією популяцією сталося, дослідники порівняли собак із трьох типів територій: безпосередньо з лінії фронту, з небезпечних регіонів, де раніше тривали бойові дії або регулярно відбуваються обстріли (зокрема Чернігівська та Київська області), та з умовно безпечних — переважно західних областей. Матеріали збирали з березня 2023 року до січня 2024-го. Допомагали волонтери, працівники притулків та військові. Загалом зібрали дані про 763 собаки й проаналізували майже 400 фотографій.
Як виглядає типовий фронтовий собака
Зовнішність домашніх собак суттєво відрізняється від диких псових. У вовків чи шакалів не буває білих плям, висячих вух або хвостів, закручених у кільце. Усі ці риси разом називають «синдромом одомашнення». Згідно з однією з теорій (хоч вона й має критиків), гени, пов'язані зі зниженою агресивністю та більшою прихильністю до людини, одночасно впливають і на зовнішність — наприклад, сприяють появі білих відмітин.
Більшість безпритульних собак мають «дикі» риси — жовто-коричневе забарвлення, середньої довжини морду, прямі вуха, пряму шерсть середньої довжини. І саме таких собак найбільше на лінії фронту.
Частка жовто-коричневих собак зростала від заходу до лінії фронту — з 43 до 54 відсотків. Водночас для інших параметрів забарвлення чітких трендів не виявили. А от у формі хвостів тенденція була очевидна: від умовно безпечних територій до лінії фронту частка собак із напівзакрученим хвостом збільшувалася майже в півтора рази. Натомість собак із прямими або повністю закрученими хвостами на фронті було менше.
Головний висновок із порівняння зовнішніх рис: фронтові собаки виявилися однотипнішими за більшістю ознак, ніж собаки з інших територій. Винятком була лише форма вух — її варіативність майже не відрізнялася між регіонами. Ті риси, які й так переважали в загальній популяції, на фронті ставали ще частішими, а рідкісні «домашні» ознаки — висячі вуха, закручені хвости, плоскі морди — зникали.
Чому на фронті майже немає великих собак
На лінії фронту найчастіше зустрічалися собаки вагою від шести до десяти кілограмів, а середня вага становила 13,6 кілограма. Для порівняння: на небезпечних територіях середня вага сягала 20 кілограмів, а на умовно безпечних — 17,7 кілограма. Натомість на небезпечних і умовно безпечних територіях тварини були різноманітнішими за розмірами.
Цікаво, що на територіях, де відбувалося більше бойових зіткнень та обстрілів, середня маса тварин була меншою. Дослідники перевірили, чи може це пояснюватися кліматом, оскільки бойові дії відбуваються переважно на сході, але зв'язок із кліматом не підтвердився.
Серед фронтових собак виявилося значно менше коротконогих, а загалом частка таких собак дещо зменшувалася в напрямку із заходу на схід.
Ймовірно, більшим собакам простіше шукати їжу, але вони потребують і більше калорій. Якщо їжі вистачає — великим зручніше, однак коли їжа зникає — більший розмір зменшує шанси на виживання.
Окрім того, дрібним собакам, імовірно, простіше уникати вибухових пристроїв. Низькі собаки часто проходять під розтяжками, не зачіпаючи їх. Їм також легше сховатися від обстрілів і уникнути осколкових поранень.
Хоча ознаки явного недоїдання (індекс маси тіла нижче 1) виявили лише в 1,3 відсотка тварин загалом, на лінії фронту чотири з п'яти собак мали індекс маси тіла нижче 1,5 — це свідчить про серйозну нестачу їжі. Навіть невеликі фронтові собаки виявилися значно худішими за своїх «колег» з інших регіонів.
Хворих і старих на передовій не бачили — і це погана новина
Серед собак, які потрапили до вибірки, переважна більшість були дорослими. Загалом старих тварин було більше, ніж молодих, але ближче до фронту частка молодих собак зростала, а старших — зменшувалася.
Серед усієї популяції дванадцять відсотків собак мали видимі ознаки хвороб або каліцтва: втрачені кінцівки, пошкоджені або втрачені очі, рани та шрами, шкірні хвороби. Однак на лінії фронту таких тварин було вчетверо менше — лише три відсотки. Ця різниця зберігалася, навіть якщо врахувати, що частину хвороб могли діагностувати лише ветеринари (звичайно, на лінії фронту ветеринари тварин не оглядали).
Велику кількість молодих собак на лінії фронту дослідники пов'язали з тим, що розмноження собак на цих територіях ніхто не контролює. А меншу кількість старих, серйозно хворих або скалічених тварин — з тим, що вони просто не виживали. Більша частка молодих і менша — старих означає швидшу зміну поколінь, яка теоретично може прискорити природний добір.
Хліб, картопля і, можливо, трупи
Дослідники спробували оцінити раціон собак за вмістом ізотопів вуглецю-13 та азоту-15 у зразках шерсті. Рівень азоту показує, скільки тваринного білка в раціоні (чим більше — тим більше м'яса чи іншої тваринної їжі), а співвідношення ізотопів вуглецю вказує на тип рослинної їжі в основі харчового ланцюга. Результати порівняли з даними для вовків, сучасних європейських собак і навіть собак епохи палеоліту.
Рівень вуглецю-13 в українських собак виявився високим порівняно з більшістю інших популяцій собак і вовків. Подібні значення мали лише історичні українські собаки від античності до середньовіччя. Високий вміст цього ізотопу свідчить про значну частку в раціоні продуктів із кукурудзи та проса або м'яса тварин, яких годували цими культурами — наприклад, свиней чи диких кабанів.
Натомість рівень азоту-15 в українських собак виявився низьким порівняно з усіма іншими сучасними та історичними популяціями собак і вовків. Схожі значення мали лише викопні собаки палеоліту з території України.
Це означає, що собаки їдять переважно вуглеводну їжу й мало білкової. Імовірно, люди просто не можуть запропонувати собакам нічого кращого за каші, картоплю та хліб.
У деяких собак із Донецького регіону дослідники виявили підвищений рівень азоту та знижений — вуглецю. Це може свідчити про голодування або про те, що за відсутності їжі собаки перейшли до полювання на дичину чи поїдання падалі, зокрема людських трупів. Під час дослідження на лінії фронту дослідники тричі зафіксували випадки поїдання собаками людських тіл — це були собаки типу лайок, агресивні, які уникали людей і не потрапили до вибірки. Втім, загалом низькі рівні азоту вказують: полювання або поїдання падалі — не основні стратегії виживання.
Важливо, що дослідники брали зразки шерсті лише в неагресивних собак, які підпускали до себе людей. Ці тварини, ймовірно, харчувалися переважно тим, що отримували від людини. Цілком можливо, що на фронті існують дві паралельні популяції з різними стратегіями виживання — і лише одну з них охоплює це дослідження.
Разом легше вижити
На більшості фотографій собаки були поодинці, але траплялися й невеликі групи — по дві, три або максимум чотири тварини. Також дослідники бачили одну групу із семи собак та одну — з одинадцяти. Обидві великі групи складалися виключно з молодих собак, які, однак, не були цуценятами одного виводку.
Загалом на фронтових територіях групи тварин зустрічалися частіше, ніж на інших: якщо на відносно безпечних територіях поодинці бачили дев'ять із десяти собак, то на фронті — лише шість із десяти. Усі фронтові групи складалися виключно з дорослих собак. Дикі та здичавілі собаки також частіше тримаються групами — імовірно, об'єднання допомагає ефективніше захищати ресурси.
Це ще не еволюція — але вже добір
Історія знає випадки, коли війна буквально ставала чинником природного добору. Наприклад, через війну в Мозамбіку й інтенсивне полювання за слоновою кісткою серед африканських слонів різко збільшилася частка самок без бивнів.
Та для України період спостережень поки надто короткий, щоб упевнено говорити про еволюційні зрушення. Найімовірніше, те, що ми бачимо на прифронтових територіях зараз, — це жорсткий відбір через смертність і дефіцит ресурсів: старі, хворі й травмовані тварини майже не мають шансів, а ті, хто виживає, стикаються з недоїданням і браком тваринного білка.
Через залежність від людей собаки, можливо, переживають наслідки війни гостріше, ніж інші види. Але собаки, принаймні, можуть мігрувати або тривалий час харчуватися справжнім сміттям. Для багатьох видів тварин такої можливості немає — вони не можуть просто переселитися в інше місце або змінити раціон. І якщо фронтові собаки — це помітний індикатор руйнування звичного середовища, то для менш гнучких тварин і цілих екосистем війна може виявитися ще безжальнішою — і наслідки цього ми, ймовірно, лише починаємо усвідомлювати.
