Десятки мільйонів мумій — стільки, за припущеннями вчених, могла залишити по собі давньоєгипетська цивілізація. Але багато цих забальзамованих решток людей ніхто й ніколи не зможе дослідити — мумії заберуть таємниці Давнього Єгипту із собою в небуття. А все тому, що кілька століть тому європейці завели дивну моду використовувати мумій, м’яко кажучи, не за призначенням.
У новому матеріалі із серії «Наукова історія жахів» розповідаємо про три нестандартні способи використання мумій, а також про те, як мумієманію спричинило банальне непорозуміння під час перекладу та як до неї доклався колоніалізм.
Спосіб 1. Муміями можна малювати
У Європі від середини XVIII до кінця XIX століття великим попитом користувалася фарба, зроблена із… забальзамованих тіл стародавніх єгиптян. Мумій перемелювали і змішували з білою смолою та миррою, щоб отримати глибокий теплий колір. Його так і назвали: мумієвий, або єгипетський коричневий. Це було частиною незаконного, проте дуже прибуткового бізнесу з контрабанди людських решток, який особливо сильно розвинувся внаслідок напливу туристів з Європи до Єгипту в ХІХ столітті. Мандрівники викопували мумій, вивозили їх додому і продавали виробникам фарби.
Зараз уже неможливо впевнено стверджувати, які саме картини малювали мумієвою фарбою, адже аналіз завдав би полотну непоправної шкоди. І все ж є декілька робіт, які, на думку мистецтвознавців, містять цей пігмент. Це припускають стосовно відомого полотна «Свобода, що веде народ» французького художника Ежена Делакруа. А ще — стосовно багатьох британських картин минулого. Річ у тім, що вони мають нерівності, які може спричиняти особлива текстура єгипетського коричневого.
«Свобода, що веде народ» Ежена Делакруа, 1830. Louvre
Індустрія почала поступово занепадати на початку ХХ століття, але не лише через різке скорочення запасу мумій. Однією з основних причин могли стати і зміни у свідомості суспільства: люди почали гидувати походженням фарби і водночас дедалі більше поважали культурне й наукове значення мумій. І все ж останню партію цієї фарби виготовили аж у 1964 році. Тепер дослідники і дослідниці можуть лише здогадуватися, які безцінні археологічні знання людство втратило в гонитві за потрібним відтінком.
Тож коли вам на очі трапиться картина з Вікторіанської епохи, придивіться пильніше до її кольорів. Цілком імовірно, що ви дивитесь на людські рештки на полотні.
Спосіб 2. Мумії зроблять вашу вечірку незабутньою
Проявом манії колекціонування єгипетських реліквій серед європейців стала практика розгортання мумії — робили це як з науковою метою, так і для розважання публіки. Наприклад, британський антиквар Томас Петтігрю часто проводив такі заходи для великої авдиторії, і вони стабільно спричиняли аншлаг.
Петтігрю, який поєднував у собі одночасно вченого і шоумена, починав з лекції про давньоєгипетські поховальні обряди, а далі розмотував мумію й іноді навіть проводив розтин. Під час розгортання мумії нерідко знаходили коштовності й талісмани, які єгиптяни вкладали між бинтів, щоб захистити померлого у потойбіччі. Долю цих артефактів, на жаль, дуже важко відстежити. Частина рано чи пізно знаходила шлях до музейних полиць, але немало речей, імовірно, так і залишилися у приватних колекціях. Особливо цьому посприяла мода на розгортання мумії на приватних вечірках у вікторіанських салонах.
Спосіб 3. Мумій можна їсти. Не треба, але можна
Мабуть, найбільше втрат серед мумієвого резерву спричинила звичка європейців вживати в їжу ці подрібнені людські рештки через віру в їхні лікувальні властивості. Ще абсурднішою ситуацію робить той факт, що це вірування взагалі закріпилося через непорозуміння під час перекладу.
Все почалося з корисної копалини під назвою бітум. Це такий в’язкий компонент нафти, який у давнину широко застосовували на Близькому Сході. Наприклад, у будівництві для скріплення та гідроізоляції, а ще, за свідченнями грецьких натуралістів, в медицині для боротьби з епілепсією, зубним болем, дизентерією та іншими недугами. В арабській мові цей матеріал назвали mūmiyā від перського слова «mum» — віск. Одним із найбільших джерел бітуму в давнину було Мертве море, з дна якого підіймався цей матеріал і його було відносно легко збирати. Однак з часом запаси бітуму значно скоротилися, тож людям довелося шукати інші способи його добути.
Імовірно, коли арабські вчені вперше зіткнулися із забальзамованими тілами в Єгипті, теж почали називати їх муміями через характерну чорну маслянисту текстуру. На їхню думку, певно, під час бальзамування єгиптяни використовували цілющий бітум, а отже, покриви цих тіл також мали лікувальні властивості. Це сьогодні ми знаємо, що лише відносно невеликий відсоток мумій був вкритий цією речовиною, натомість більшість решток потемніли через інші складові бальзамування. А коли в Середньовіччі європейські вчені почали перекладати арабські тексти латиною, сталася така собі гра у зіпсований телефон: і бітум, і забальзамоване тіло почали називати «мумія» чи «муміє».
І якщо спочатку корисними вважали тільки покриви мумії, то з плином часу через неточності у перекладі лікувальні властивості почали приписувати всьому тілу. Препарат у вигляді порошку з мумій набув значної популярності в Європі, його можна було знайти в кожній солідній аптеці. Ним лікували застуду, кашель, судоми, проблеми із серцем та отруєння. Для прийому цей порошок змішували з іншими інгредієнтами, наприклад, вином або козячим молоком. Якось Англійська колегія лікарів повідомила, що на смак препарат «дещо їдкий і гіркуватий».
До відомих історичних постатей, що приймали порошок з мумій, належать французький король Франциск I та видатний англійський філософ Френсіс Бекон. Європейська знать, звісно, любила уявляти, що їхній цілющий засіб походить від давніх жриць і фараонів, але погляньмо правді у вічі: зазвичай це були звичайні простолюдини, чиї рештки було набагато легше знайти. І це ще за умови, що порошок виготовили справді з мумії, а не з використанням свіжих трупів — такі випадки теж траплялися.
У XVI столітті, приблизно після чотирьох сотень років споживання мумій, почали з’являтися трактати, де засуджували таке лікування. В одному з них французький хірург стверджував, що воно неефективне, та й узагалі викликало в пацієнта розлад шлунка та неприємний запах з рота. Французький письменник Мішель де Монтень наголошував: суспільство, яке демонізує канібалістичні практики в Новому Світі, досить лицемірно не бачить проблеми в поїданні меленої людської плоті вдома. Але тоді його мало хто почув, адже мумії сприймали як ліки, а не їжу. Тож цій дивній практиці знадобилося ще пару сотень років і серйозні проблеми з поставками мумій, щоб остаточно зникнути.
Великий внесок у розвиток мумієманії зробив колоніалістичний світогляд. Довгий час європейці мали дуже мало зацікавленості у вивченні та збереженні давньоєгипетської історії. Натомість їхній інтерес межував з фетишизацією: колись велична цивілізація зараз здавалася містичною та екзотичною, але справжньої поваги до неї майже не виявляли. Мумій, які були для свого народу священними, викрадали, продавали та перетирали на порошок. Вони перетворилися на моторошну цікавинку, функцією якої було поліпшити чиєсь здоров’я чи вразити публіку.
Хороша новина полягає в тому, що європейці все ж з’їли не всіх мумій: нові рештки знаходять регулярно навіть у наш час. Сьогодні людство ставиться до археологічних знахідок набагато обережніше, а стрімкий розвиток технологій, наприклад, комп’ютерної томографії, секвенування геному та 3D-моделювання, революціонував єгиптологічні дослідження. Тож, навіть попри всі втрати, багато захопливих відкриттів про цю легендарну цивілізацію ще попереду.
🎃 Це вже третя стаття з гелловінської серії «Наукова історія жахів». З першої ви могли дізнатися про хворобу, яка надихнула на створення легенд про вампірів. А з другої — про те, що маркетинг вміє продати навіть радіаційні товари як лікувальні.
Створювати цілі цикли матеріалів допомагає підтримка спільноти. І ми плануємо їм віддячити: вже наступного тижня створимо бонусний «моторошно-науковий» текст суто для спонсорів і спонсорок. Долучайтесь і ви — прочитаєте його першими!