Стережіться злого собаки. Як винайшли вакцину від сказу, як лікують сьогодні і що робити в разі укусу тварини

Ця хвороба гідна того, аби про неї розповідали темної ночі біля багаття голосом, сповненим тривоги: «Заразитися цим можна після одного-єдиного укусу кажана. І тоді ваші очі стануть чутливими до світла, а ще вас лякатиме вода». Зізнайтеся, хоч на долю секунди промайнула думка про вампірів? Але річ у тім, що в основі легенд про цих істот принаймні частково лежить цілком реальне захворювання — сказ.

Згадки про сказ є в текстах різних народів задовго до нашої ери, однак навіть сьогодні людство залишається безсилим у боротьбі проти клінічної стадії сказу. Для інфікованих єдиною надією на порятунок є швидка постконтактна вакцинація ще до появи перших симптомів, адже після їхнього прояву ймовірність смерті становить майже 100 відсотків.

У новому матеріалі ми поговоримо про те, що робить вірус-збудник сказу таким смертоносним та чи можна все ж пережити клінічну форму цього захворювання, а також про те, чому хворі бояться води та як діяти, якщо вас покусала дика тварина (спойлер: ні, сорок уколів у живіт робити не доведеться).

Імовірність смерті через зараження сказом, наприклад, від собаки, становить майже 100 відсотків.

Що відбувається з організмом після зараження

Сказ — це вірусне захворювання, яке переносять деякі ссавці, зокрема собаки, коти, лисиці та кажани. Інфіковані тварини залишаються небезпечним навіть після смерті, тому їхні тіла краще не чіпати голими руками. Комахи, птахи, плазуни та земноводні сказ не переносять.

Тварини, які найчастіше переносять сказ.

Найчастіше зараження відбувається під час укусу, коли вірус потрапляє у рану жертви разом зі слиною хворої тварини. Далі починається період інкубації, під час якого збудник локально розмножується та проникає спочатку в рецепторні нейрони поруч із місцем укусу, а далі прямує до центральної нервової системи (ЦНС). На цьому етапі вірус невидимий для організму, адже імунна система не надто прискіпливо патрулює нерви, на відміну від крові. І це дає сказу змогу накопичуватися кілька тижнів або навіть місяців, залежно від місця та глибини укусу. Якщо ж людину вкусили близько до сильно іннервованих ділянок тіла, наприклад, обличчя або шиї, то період інкубації скорочується до кількох днів.

Ураження нейронів призводить до запалення та підвищеної збудливості — це проявляється в тілі як судоми та параліч. Хворі стають чутливими до подразників, зокрема до світла і звуку, підвищується пітливість, слино- і сльозотеча. Із ЦНС вірус поширюється в різні органи, накопичується у слинних залозах. Тим часом прогресує запальний набряк мозку, що може призвести до коми, а згодом настає неминуча загибель від зупинки дихання або серця.

Сказ так важко лікувати саме через його локалізацію у нейронах. По-перше, ці клітини погано відновлюються, а по-друге, лише дуже маленькі молекули можуть проникнути в мозок, тож більшість лікарських засобів просто не здатні потрапити в осередок захворювання.

Чому хворі на сказ бояться води

Візитівкою сказу є такий собі страх води. Насправді хворі здебільшого розуміють, що вода їм не загрожує, але мають рефлекторну відповідь, яка заважає пити. Це відбувається тому, що вірус уражає нерви, необхідні для ковтання. Тому коли хворий намагається проковтнути будь-що — а не тільки воду, в нього виникають болісні судоми дихальних і глоткових м’язів. Імовірно, така реакція в інтересах вірусу: що менше інфіковані ковтатимуть, то більше слини залишиться в роті і, відповідно, збудник зможе швидше поширюватися разом із нею.

Як розвивалося наше розуміння сказу

Інформація на клинописних табличках, які походять від шумерської цивілізації, дає зрозуміти: вже чотири тисячі років тому люди здогадувалися, що сказ викликає дещо зі слини хворої тварини. Про цю хворобу також згадують у багатьох стародавніх текстах від Індії до стародавнього Китаю і від Єгипту до Греції та Риму. Однак спроби профілактики або лікування клінічного сказу вочевидь були неефективними. Наприклад, один збірник методів китайської народної медицини радив прикладати до місця укусу мозкову тканину скаженого собаки, щоб запобігти зараженню.

Фрагмент клинописної таблички близько 1900–1600 років до нашої ери / Abusch I.T., Toorn K.V.D. Mesopotamian Magic: Textual, Historical, and Interpretative Perspectives (1999)

У Європі в добу Середньовіччя вважали, що зцілення від сказу можна знайти в кількох особливих місцях, як-от абатстві Сен-Губер у Бельгії. За легендою, Губер був єпископом, якого навідав апостол Петро й наділив здатністю лікувати людей від сказу. Після смерті Губера абатство стало популярним місцем паломництва. Там хворим проводили спеціальну операцію: розрізали чоло та вкладали туди нитку, нібито з палантину самого Святого Губера.

Приблизно з ХІV століття вчені накопичували корисні результати спостережень за хворими і врешті дійшли правильних висновків, що ризик захворіти залежить від місця укусу і що далеко не всі тварини сприйнятливі до інфекції. Але це не дуже допомагало в боротьбі за життя пацієнтів і пацієнток.

Рятувати людей від сказу змогли аж у ХІХ столітті завдяки відкриттям Луї Пастера. Хоча на той момент поняття вірусів все ще було новим і погано дослідженим, науковці вже знали, що ці крихітні агенти є винуватцями сказу. Ба більше, вони також виявили, що збудник сказу поширюється тілом не через кров, а через нерви. Отож команда Луї Пастера зібрала всі ключові досягнення у цій сфері й успішно застосувала їх для створення першої постконтактної вакцини проти сказу. Ця вакцина містила часточки ослабленого, але все ще агресивного вірусу та повинна була швидко стимулювати імунну відповідь організму — ще до того, як хвороба встигне проявитися.

Першим, кому ввели цю нову вакцину, став дев’ятирічний Йозеф Мейстер, якого перед тим 14 разів вкусив домашній собака. Хлопчик вижив, а коли подорослішав, став лаборантом у команді Луї Пастера.

Йозеф Мейстер — перша людина, яка отримала вакцину Луї Пастера проти сказу. Geison G.L. The Private Science of Louis Pasteur (1995); GP archives; Institut Pasteur-Musée Pasteur

Так уперше в історії у людей з’явився перевірений і ефективний засіб профілактики сказу. Пацієнти готові були приїздити з різних куточків світу до Парижа, щоб отримати вакцину, адже на той момент її практично неможливо було транспортувати. Видатного мікробіолога українського походження Іллю Мечникова призначили головою першого центру для виробництва вакцини за межами Франції. Центр запрацював у Одесі в червні 1886 року, а на сьогодні закладів антирабічної допомоги доступно понад 550 по всій території України.

Чи є шанси пережити клінічний сказ

На жаль, якщо хвороба просунулась настільки, що почали з’являтися симптоми, лікарі безсилі майже так само, як і чотири тисячі років тому. Більшість заходів на цій стадії захворювання спрямовані на полегшення страждань пацієнтів і пацієнток: їм дають седативні препарати, знеболювальні, проводять штучну вентиляцію легень, підтримують водний баланс через інфузії.

Хороша новина полягає в тому, що шанс пережити сказ все ж є. Погана новина полягає в тому, що ймовірність цього становить менш ніж 0,00001 відсотка. Тобто за останні п’ятдесят років пильного вивчення сказу повідомили лише про 34 випадки, коли людина змогла вижити після клінічної стадії. Однак навіть серед пацієнтів, які спромоглися одужати, більшість потім мали помірні або серйозні порушення в роботі нервової системи.

У боротьбі за життя хворих лікарі іноді застосовують так званий Мілвокський протокол — експериментальний комплекс методів лікування, створений у 2004 році для Джини Гізе (Jeanna Giese). Коли Джині було 15 років, її вкусив кажан, а вже за місяць у дівчини розвинулися типові симптоми сказу. Медики запропонували покласти Джину в індуковану кому з використанням кетаміну, а тим часом продовжити лікування антивірусними препаратами. За задумом лікарів, кома мала вберегти мозок від пошкоджень, сповільнити поширення вірусу та розслабити тіло, щоб дівчина не померла від судом чи зупинки дихання, поки її організм бореться з інфекцією. І диво сталося: Джина вижила. Її вважають першою людиною, яку вилікували від сказу без профілактичної вакцинації.

Але чому Мілвокський протокол досі не застосовують у світових масштабах?

Як виявилося, він має серйозні проблеми з ефективністю. По-перше, відсоток смертності серед пацієнтів і пацієнток залишається високим: з 38 людей, до яких застосували Мілвокський протокол, вижили лише 11. По-друге, вчені часто скаржаться на брак прозорої документації у випадках застосування протоколу, що ускладнює їхній неупереджений аналіз.

Насправді досі важко однозначно сказати, чому вижила Джина Гізе. Цілком імовірно, що це була вдала комбінація факторів, наприклад, особливостей її імунної системи, а може, штам, яким вона заразилася, був менш патогенний, ніж зазвичай.

Як діяти, якщо вас вкусила тварина

В Україні питання сказу сьогодні стоїть особливо гостро, адже багато військових працюють у польових умовах, де є ризик контакту з хворими тваринами, а отримати кваліфіковану допомогу буває проблематично. Важливо пам’ятати, що вірус не терпить зволікань, а своєчасне втручання може без перебільшення врятувати життя.

Якщо вас вкусила, ослинила чи подряпала тварина — дика, безпритульна або навіть хатня — і ви не маєте інформації про стан її здоров’я та щеплення, необхідно одразу почати промивати рану водою з милом протягом 10 хвилин. Далі її треба обробити спиртом або йодом та накласти пов’язку, але не зашивати. У наступні 24 години потрібно звернутися у травмпункт, лікарню, амбулаторію абощо. Також корисно мати контактні дані центрів антирабічної допомоги — їх можна знайти на сайті Міністерства охорони здоров’я.

Лікарі зможуть оцінити ситуацію та за потреби призначити й виконати курс щеплень. Він передбачає введення п’яти доз вакцини з інактивованим вірусом сказу протягом місяця. В особливо серйозних випадках додатково можуть зробити укол спеціальних антитіл, які забезпечать негайний імунітет проти хвороби, а також не дозволять вірусу поширюватися організмом. Такі ж антитіла згодом зможе виробляти тіло вакцинованої людини, але на їхнє створення потрібен час, тож ін’єкція допомагає його виграти.

Постконтактні щеплення повністю безпечні та мають високий показник ефективності — запобігають розвитку сказу у 96–99 відсотках випадків і рятують тисячі життів щороку. Тож після зустрічі з агресивною твариною не зволікайте звертатись по допомогу — і покладіться на науку, а не просто на сліпу вдачу.

🎃 Ви прочитали першу статтю із гелловінської серії «Наукова історія жахів». Створювати цілі цикли матеріалів нам допомагає підтримка спільноти. Ці люди не лише спонсорують нашу роботу, а доводять її важливість. Долучайтесь і ви — разом зможемо більше!