Біорозкладним називають пластик, що розкладається живими організмами на воду, біомасу та гази, як-от вуглекислий газ або метан, за відносно короткий проміжок часу (зазвичай від кількох тижнів до одного року). Це значно швидше, ніж розкладання класичного пластику на основі поліолефінів, яке триває від десятків до сотень років. У цьому полягає одна з основних переваг пакетів із біорозкладного пластику, у порівнянні зі звичайними одноразовими пластиковими пакетами, яких викидається велика кількість. А ще, пакети зі звичайного пластику є дуже легкими, через що їх важко переробляти. Тому біорозкладні пакети вважаються найкращою альтернативою поліетиленовим. Проте варто мати на увазі, що термін “біорозкладний” часто використовується некоректно з маркетинговою метою. Розберемося, які саме пакети є біорозкладними.
Мабуть, найвідомішим типом біорозкладного пластику є пластик на основі рослинної сировини. Його можуть виготовляти, наприклад, з целюлози чи лігніну, але найчастіше використовують кукурудзяний крохмаль. Це природний полімер, який є дуже крихким і добре розчиняється у воді, тому для покращення механічних та інших властивостей його хімічно модифікують або змішують з іншими біорозкладними компонентами, приміром, із полілактидною кислотою, яку теж отримують з рослинної сировини.
Існують також біорозкладні полімери, які отримують з мінеральної сировини, тобто з нафтопродуктів. Таким є і PBAT (полібутилен адіпат терефталат). Він має властивості, близькі до поліетилену низької щільності, і є повністю біорозкладним. Його, як правило, теж компонують з полілактидною кислотою.
Матеріали на основі рослинної сировини в англомовній літературі називають bio-based plastic, іноді ще можна зустріти термін біопластик. Але такий матеріал не обов’язково є біорозкладним. Наприклад, поліетилен можна виробляти з біоетанолу (спирт, отриманий ферментацією рослинної сировини). Пакети з такого біопластику матимуть всі ті ж властивості, що і звичайні, зокрема розкладатимуться сотні років. Тому важливо розуміти, що здатність до біорозкладання залежить від будови полімеру, а не від сировини для виготовлення його мономерів.
Взагалі, будь-який пластик розкладається у навколишньому середовищі, це лише питання часу. Під дією енергії сонячного світла, механічної дії або нагрівання відбувається руйнування хімічних зв’язків у полімері, і таким чином довгий полімер подрібнюється на менші за розміром молекули. Для пришвидшення процесу до пластику на основі поліолефінів додають каталізатори (як правило сполуки металів). Такий пластик називають оксо-розкладним.
Оксо-розкладний пластик дійсно швидше фрагментується у навколишньому середовищі під дією ультрафіолетового випромінювання та/або нагрівання. Зрештою пластик перетворюється на мікропластик (пластикові частинки, розміром менш як 5 міліметрів), який може потрапити у харчовий ланцюг тварин та людей. Чим це загрожує, ви можете прочитати у нашому окремому матеріалі про мікропластик. Теоретично, оксо-розкладання може слугувати попередньою обробкою перед біодеградацією, оскільки подрібнені молекули пластику мають більше шансів пройти через клітинну мембрану мікроорганізмів. До того ж під дією атмосферного кисню в місцях розриву зв’язку утворюються полярні групи, що збільшує розчинність молекул у воді. Але, на жаль, експериментально довести, що такий пластик біорозкладається за прийнятний проміжок часу — не вдається.
Цікаво, що виробники звичайного пластику, навпаки, додають до нього антиоксиданти, які уповільнюють процес розкладання, для збільшення довговічності матеріалу. Утім, це не вберігає його від механічної фрагментації на мікропластик.
Біорозкладання залежить від багатьох факторів середовища, зокрема температури, вологості, наявності мікроорганізмів та інших, прослідкувати за якими буває важко. Тому існують промислові компостери, які працюють за добре контрольованих умов, сприяючи оптимальному розкладанню пластику. Ці умови дещо відрізняються від атмосферних, насамперед високою температурою та підвищеним вмістом кисню. Сертифікація біорозкладного пластику для утилізації у промисловому компостері відбувається на основі загальноєвропейського стандарту (який до речі адаптований і в Україні), проте у деяких країнах Європи вже можна сертифікувати і такий, що розкладається у домашньому компостері або навіть за звичайних умов у воді або ґрунті. Відповідно, на пакетах можна зустріти позначки: OK Compost (для промислового компостування), OK Compost HOME (придатний для домашнього компостування), OK Biodegradable (warer/soil/marine; розкладається у воді або ґрунті).
Тож пластик, призначений для промислового перероблення, може не розкладатися повністю у домашньому компостері, а тим паче у природних умовах. І на це варто звертати увагу при утилізації сміття.
Якщо сміття вивозять на звалище, то біорозкладні пакети там розкладуться лише частково, оскільки не буде дотримано відповідних умов по температурі, вологості, кисню, світлу та бактеріям. Якщо ж сміття спалюють, то пакети скоріш за все згорять без залишку, але горять вони так само, як і поліетиленові — майже повністю перетворюються на вуглекислий газ. Однак, при неконтрольованому спаленні температура може бути занизькою, і обидва види пластику утворюватимуть шкідливі продукти неповного згоряння: чадний газ, важкі вуглеводні, серед яких є канцерогени, та дрібнодисперсні тверді часточки, які можуть ставати причиною захворювань дихальних шляхів та серцево-судинних хвороб.
Тож якщо у вас немає домашнього або промислового компостера поруч (а в Україні перший промисловий компостер з’явився лише у 2020 році), краще обирати багаторазові торбинки замість будь-яких пластикових пакетів.