Як коти захопили Київську Русь і до чого тут моржі: велике інтерв'ю з археологинею Наталею Хамайко

Коти мігрували на територію Європи з Близького Сходу услід за людською цивілізацією, а на території сучасної України їхні рештки знаходять серед залишків трипільських поселень. Коти також постійно були присутні поруч з людьми в часи Київської Русі, що, ймовірно, є наслідком скандинавського впливу. А унікальне поховання людини разом з котом, яке було знайдене під час розкопок поселення Шестовиця на Чернігівщині, служить прямим доказом того, що вже з давніх часів коти сприймалися не лише як корисні мишолови: їх також любили та піклувалися. Про все це у новій статті розповідає з колегами провідна українська археологиня Наталя Хамайко, яка наразі працює в Ляйбніц-Інституті історії та культури Східної Європи.

Ми не могли не розпитати науковицю детальніше про котиків у стародавньому світі та особливості їх вивчення. А разом з цим дізналися багато цікавого про тонкощі роботи археолога, сучасний стан науки, а також про трагічні історії археологів, репресованих диктаторськими режимами, виставку про яких організувала Наталя. Охоче ділимося з вами нашим інтерв'ю.

Це інтерв'ю стало доступним усім читачам завдяки нашим патронам

Створення подібних матеріалів можливе виключно завдяки фінансовій підтримці наших читачів, які підписалися на щомісячні внески. Вони отримали доступ до цього інтерв'ю ще в лютому, а також регулярно користуються й іншими перевагами: ексклюзивними розсилками, тематичними дайджестами, доступом до закритої спільноти однодумців та онлайн-зустрічами з редакцією.

Станьте нашим патроном вже сьогодні, щоб першими отримувати доступ до таких матеріалів та підтримати незалежну наукову журналістику українською мовою!

Підтримати nauka.ua

Походження домашніх котів і їхнє поширення в Європі

nauka.ua: Які є теорії про те, як коти з'явилися в Європі і як давно це сталося?

Наталя Хамайко: Наука, як відомо, не стоїть на місці й постійно з’являється нова інформація. Тому важливо слідкувати за її розвитком, особливо зараз, коли тема давніх котиків перебуває на піку популярності. Ми теж вирішили не залишатися осторонь.

Наразі вважається, що це не людина одомашнила котів, а вони одомашнилися самі. Наприклад, із собаками ситуація була зовсім іншою.

Одомашнення собак відбулося значно раніше, ще в палеоліті. Люди цілеспрямовано брали цуценят вовків і намагалися приручити їх, пристосовувати під свої потреби. Це спричинило низку змін, які помітні в сучасних собак. По-перше, у них виникла мутація, що дозволяє споживати не лише їжу тваринного походження, а й рослинного. По-друге, у собак з’явилися емоції на «обличчі» — те, що не властиво вовкам. І по-третє, собаки доволі рано почали розділятися на породи, які були призначені для тих чи інших потреб.

А ось із котами ситуація значно складніша. Ймовірно, історія одомашнення котів починається з регіону на Близькому Сході, який називається Родючий Півмісяць. Там в часи неоліту людина навчилася вирощувати збіжжя, яке звісно стало приваблювати гризунів. За шкідниками також прийшли їхні природні вороги коти, але їх люди вже не відганяли, адже вони допомагали контролювати популяцію гризунів.

Пізніше, разом із хвилями міграцій людей в Європу, коли вони переміщалися зі своїми домашніми тваринами: коровами, свинями тощо, а також окультуреними рослинами, за ними відправилися й коти. Котів брали на свої судна й мореплавці, щоб берегти припаси від шкідників. Тому фактично коти поширювалися разом з людською цивілізацією. Цікава особливість, що після одомашнення в котів стали більші очі, оскільки таким чином вони ніби комунікували з людьми, а вираз «обличчя» більше подобався людям. А от різноманітні породи виникли набагато пізніше, натомість дуже довгий період часу вони зберігалися у такому собі первісному вигляді.

На території України коти відомі, наприклад, серед трипільських поселень часів енеоліту, що теж узгоджується з теорією про зв’язок між сільським господарством та одомашненням котів. Але тут варто наголосити, що наразі немає даних генетичного аналізу цих решток. Річ у тім, що домашні коти є нащадками степового кота, який поширений в Азії та Північній Африці. Натомість в Україні в дикій природі зустрічається інший вид — кіт лісовий. Розрізнити їх лише за рештками складно, якщо немає черепа, але генетичний аналіз дозволяє зробити це з високою точністю.

А який взагалі стан справ зі збереженням генетичного матеріалу у таких решток?

Тут треба враховувати багато факторів. Все залежить від умов, в яких зберігалася колекція. Якщо кістка була викопана й одразу відправлена на аналіз, є вища ймовірність того, що колаген, який захищає ДНК від деградації, зберігся краще, а разом з ним і генетичний матеріал. На якість зразка впливають і агресивні умови середовища, наприклад, ґрунти з високим рівнем аерації. З іншого боку, існують щільні вологі ґрунти, які перекривають доступ повітря до кістки, що позитивно впливає на її збереження. Водночас надмірна вологість навколо може знову ж таки руйнувати матеріал.

Навіть збереження кісток у сховищах за ретельно контрольованих умов, як виявилося, не гарантує хороший стан зразка. Винуватцями цього є специфічні бактерії, які продовжують свою руйнівну роботу протягом усіх років, що ці кістки зберігаються в колекціях.

Коти в історії України: від трипільців до Київської Русі

Цю тему, мабуть, важко вивчати ще й через те, що рештки котів — це доволі рідкісна знахідка, чи не так?

Якщо говорити про Україну, то трипільських котів дійсно були одиниці, а потім настає період, коли вони взагалі не зустрічаються. Коти з’являються знову з появою причорноморських античних міст, бо, знову ж таки, де цивілізація — там і котики.

Далі приходить Римська імперія, через яку коти поширюються теж. На території України, зокрема, існувала Черняхівська культура, яка знаходилась під впливом Риму і мала з ним контакти, хоча і не була безпосередньо частиною імперії. У V–VIII століттях знову спостерігається брак котів, а повертаються вони вже разом з вікінгами, бо пожвавлюються міжнародні контакти. Відтоді коти залишаються постійно присутніми на території колишньої Київської Русі. Однак з кожного з цих періодів в нас є лише по декілька фрагментів скелетів. А у ХІІ столітті стався справжній бум, коли коти масово стали поширюватись як у містах, так і в селах. З чим це пов’язано, ми поки що не можемо сказати точно. Одна з теорій припускає, що в цей період значно зросла популяція пацюків, а разом із ними збільшилася й кількість котів.

Які є найвизначніші пам’ятки з котами на території України та що з них змогли дізнатися науковці?

Наразі ми ще на початку нашого дослідження. У нас є перші результати зооархеологічних досліджень: визначення, що це коти, та їхніх фізичних характеристик, наприклад, розміру та статі. Ми віддавали деякі зразки на генетичний аналіз, щоб встановити наскільки вони належать до домашніх, але цей процес наразі ще досі триває. Ми саме шукаємо експерта, який зміг би нам допомогти коректно інтерпретувати цей величезний масив даних.

Ми також плануємо подавати зразки на радіоізотопний аналіз. Тоді ми зможемо визначити походження котів, наприклад, чи були вони привезені з інших місць. А також дізнатися про їхню дієту: чи харчувалися вони домашньою їжею від людей, чи жили виключно на мишах. З цього ми зможемо зробити висновок про культурні особливості ставлення людей: чи вважалися вже тоді коти улюбленцями, чи навпаки досі сприймалися як напівдикі тварини.

До Х століття у нас є тільки кіт, якого поховали разом з людиною у Шестовиці. Це рідкісний випадок: хоча такі поховання трапляються з неоліту, вони все ж одиничні. Їх можна вважати прикладом міцного зв’язку кота і людини, ставлення до кота як до особистості, адже вони навіть поховані були вдвох. Звісно, інтерпретувати такі поховання особливо важко з точки зору культури, оскільки ми лише приблизно знаємо про світогляд та вірування давніх людей. Наприклад, людина і кіт дійсно могли бути такими добрими друзями, що їх поховали разом, але також це могло б бути і жертвоприношення. Залишається також питання, чи довелося для цього поховання вбити котика, чи може він помер своєю смертю, а доховали його в цю могилу вже пізніше. Хоча в цьому може допомогти наука стратиграфія, яка показує, чи було зроблено на цьому місці додатковий вкоп.

Наприклад, ми бачимо, що котик з Шестовиці не був вкопаний, а натомість був покладений на горщик з прахом після кремації. Поховання містило скандинавську фібуламу, що, ймовірно, вказує на зв’язок з вікінгами, які привозять нам котиків. Так от під час поховання спочатку горщик засипали невеликим шаром землі, на нього поклали котика, а зверху насипали ще більший шар. На жаль, ми не можемо точно дізнатися, чи була смерть людини та кота одномоментною, адже методів, що можуть повідомити це в таких деталях, не існує просто фізично.

А інститути, які можуть вам допомоги з генетичним аналізом, це закордонні партнери чи в Україні такі можливості теж є?

Теоретично, ми могли б зробити генетичне дослідження і тут, в нас же є відповідний інститут, але в нас немає необхідних методик й апаратури. Ситуацію також ускладнює те, що більшість лабораторій зазвичай спеціалізуються на дослідження людини, а не котів. За принципом, це одне і те ж, а от коректна інтерпретація вимагає залучення експерта саме з цієї теми.

Дуже боляче усвідомлювати, що наразі наука в Україні котиться у прірву. Попри наявність у нас необхідного потенціалу, бракує керівництва, яке б усвідомлювало важливість розвитку наукового сектору.

Отож ми робили наші аналізи за грантом в лабораторії університету в Уппсалі, Швеція. Однак далі вони не пішли, бо грант покривав лише аналізи, але не інтерпретацію, тому тепер ми маємо шукати підходящу для цього людину. А як ви, мабуть, розумієте, таких експертів у світі одиниці. Наразі було запущено проєкт FELIX, до якого ми дуже хочемо долучитися, але над ним робота вже триває, тож нам треба бути наполегливішими. Сподіваємося, що вони зацікавляться або Україною, або Руссю, можливо Руссю як частиною української історії.

Коли котики перестали бути просто борцями з гризунами

Які існують свідчення співіснування давніх людей з котами та міцного емоційного зв’язку між ними?

Перше поховання з котиком було знайдено в Польщі і датується добою неоліту, приблизно 10 тисяч років тому. Але важливо пам’ятати, що такий поділ на історичні періоди базується на матеріальній культурі, тож доба неоліту не настала одночасно на всій території Європи.

Але немає точних даних про те, коли саме відбувся перехід і котів почали вважати чимось більшим, ніж просто борцями зі шкідниками?

Вже оті найперші поховання можна вважати прикладом міцного зв’язку людини та кота. Якщо більш конкретно і базуватися на природничих доказових аналізах, було знайдено кілька кісточок кота у Джанкенті, місті-фортеці на відгалудженні Шовкового шляху у Казахстані. Ці рештки датуються IX століттям, тож, імовірно, коти супроводжували торговельні каравани. Уже за самими кістками можна визначити, що кіт був великий і, що дуже важливо, старий. Аналіз показав, що на старості років він був уже хворий і, найімовірніше, беззубий, адже його годували рідкою їжею. Такий очевидний приклад любові та піклування про тварину навіть тоді, коли вона вже не могла приносити користь, спричинив справжній фурор у науковій спільноті.

Інше дослідження було проведено в Данії та включало рештки котів римської доби та доби вікінгів. Але для того, щоб вияснити, що коти з’явилися в Данії на початку першого тисячоліття нашої ери, їм довелося перевірити всі колекції від бронзової доби до 1600 року. Цікаво, що в процесі дослідження виявилося, що коти в давнину були помітно менші, ніж сучасні. І в той час, як інші тварини в процесі одомашення як правило зменшуються, коти збільшувалися. І якщо собаки зараз менші за вовка в середньому на 25 відсотків, то коти з часів вікінгів збільшилися щонайменше на 16 відсотків. Очевидно, сьогодні коти мають доступ до стабільного збалансованого харчування, через що досягають таких габаритів. Можливо, коти почали збільшилися, коли до них почали ставитися як до домашніх улюбленців.

У випадку вищезгаданого кота з Шестовиці, ми знаємо, що він був самець і також не маленький. Ймовірно, його також тримали вдома, піклувались і добре годували.

А чи є, можливо археологічні знахідки, що вказують на різницю у ставленні до котів від людей, що жили у містах та селищах?

Таких даних поки що немає, адже для цього треба порівняти дві групи особин за певний часовий проміжок. А повноцінний скелет — це дуже рідкісна знахідка: найчастіше трапляються лише поодинокі кісточки.

Шлях до археології

Як Ви почали вивчати котів? І чи завжди Ви мріяли стати археологинею?

Мабуть, це була доля. Я мала трохи бекграунду через те, що мій дід був істориком. Хоча він і не був вченим, але мав освіту і в нас вдома було багато книжок на цю тему. А моя серйозна зацікавленість почалася з дитинства, коли у п’ятому класі я подивилася документальний фільм про розкопки в Самарканді і сказала мамі, що хочу бути археологинею. Мама була не в захваті від моєї ідеї та не розуміла моєї пристрасті.

Я родом із невеликого містечка на півночі Чернігівської області, де, на відміну від Києва, не було жодних археологічних гуртків, щоб розвивати свій інтерес.

На той момент батько вже не жив із нами, мама працювала вчителькою, а брат ще навчався в середній школі. Тому вирішили, що я вступлю на історичний факультет Чернігівського університету, щоб було ближче їздити додому. Спочатку я хотіла вступати на іноземну мову, але не склалося. Тоді на історичному факультеті пропонували подвійні спеціальності: історія-англійська, історія-психологія, історія-народознавство. Я обрала останню й успішно її закінчила. До Києва я переїхала вже після закінчення аспірантури і там почала цілеспрямовано займатися археологією і розкопками.

У нас це все ще залишається на досить описовому рівні, як це було на початку ХХ століття.

Після повномасштабного вторгнення мене одразу запросив в Ляйпциг мій польський колега. Тому тепер, поки є час, ми намагаємося використовувати міжнародні ресурси та робити те, що в Україні недоступно, зокрема фокусуємося на природничій складовій. Між нашими інститутами існує договір про співпрацю: ми беремо зразки в Україні, привозимо сюди і проводимо аналізи. Річ у тім, що на Заході сучасна археологія максимально наближена до природничих наук, і без аналізів ніхто не публікується, адже має бути доказовість найвищого рівня.

Тобто в цьому і полягає найбільша різниця: західна археологія вимагає більше доказовості?

Різниця в тому, що в Україні немає грошей, а археологія неймовірно дорога.

Фактично, археологія — це наука про все, що ми маємо. Просто озирніться навколо: всі матеріали, коти, люди — все може бути досліджено різноманітними методами археології. Це ніби ядро, через яке проходять зв’язки між природничими та гуманітарними науками. Це наука про людину в минулому, а не просто про матеріальну культуру. Це про те, якими були люди, як вони жили і звідки прийшли, як розвивалася їхня культура, яким було довкілля, як вирощували рослини та тварин. Буквально всі науки дотичні до археології, а це робить її дуже дорогою.

У Вас є ще приклади як сучасні наукові методи допомагають археологам?

Ми маємо проєкт про те, як за допомогою археології зрозуміти вірування людей. Наприклад, ми вивчаємо унікальну знахідку: дуб зі вставленими туди свинячими щелепами. Раніше було відомо лише про три таких дуби, що походили з регіону між Києвом та Черніговом, а нещодавно був знайдений четвертий на території Білорусі. Це рідкісний варіант, коли ми розуміємо, що знахідка дійсно належить до розряду культових. Але наразі важко стверджувати, хто залишив її, адже цей дуб пролежав у воді тисячу років, через що генетичний аналіз зразків цих щелеп, не дав результаів. Однак наші американські колеги кажуть, що ніби можна зробити ізотопний аналіз, тож будемо пробувати.

Інший наш великий проєкт — це амфори. Наша українська колега проводить петрографічний аналіз: тонкі шліфи кераміки розглядаються через спектральний мікроскоп, і в заломленому світлі видно, які домішки містить керамічне тісто (як глина, так і додані до неї людиною домішки, щоб надати їй небхідні властивості). Це можуть бути, наприклад, вулканічне скло або базальтові породи, що дозволяє визначити регіон походження глини. Інша колега з Ліонської керамологічної лабораторії робить хімічний аналіз, щоб визначити елементний склад кераміки і порівняти його з існуючими зразками з середземноморських виробничих центрів. А ще одна українська колега визначає тип амформи за зовнішніми ознаками. Так ми можемо досліджувати амфори, яких на території колишньої Русі знайдена велика кількість. Отож поєднання різноманітних методів допомагає нам реконструювати цілі торгівельні шляхи з Візантією.

Інший приклад зооархеології — це черепи моржів, які були знайдені на розкопках у Києві. Думаю, очевидно, що в Києві моржі не живуть, тож ця знахідка всіх дуже зацікавила. Але було відомо, що скандинави торгували “риб’ячим зубом” або ж морськими бивнями. Його продавали саме парами, разом з передньою частиною черепа. Тоді ми об'єдналися з науковцями з Норвегії та Британії. Генетичний та ізотопний аналізи дозволили визначити, що наші моржі походять із західної Атлантики між узбережжям Канади та Гренландії. Ми мали десять таких черепів, що зробило нашу колекцію однією з найбільших в світі, а Україну — найдальшою локацією їх розповсюдження.

Цікаво також, що моржові бивні, або риб’ячий зуб, як їх тоді називали, були настільки поширеною сировиною для різьблення, що багато речей виготовлялося саме з неї, і лише в ХІV столітті на заміну їй прийшли слонові бивні. З моржової кістки створювали різноманітні релікварії, єпископські гребені, посохи та навіть всесвітньо відомий набір шахів Lewis chessmen, який зберігається в Британському музеї. До речі, зараз ми працюємо над створенням виставки в Норвегії, де будуть з одного боку представлені ці шахи, а з іншого — знайдений в Україні моржовий череп. Це буде знакова подія для українських археологів.

Стосовно досвіду розкопок: можливо, у Вас є улюблені локації?

У нас можна знайти пам'ятки з найдавніших часів, наприклад, житла зроблені з кісток мамонта. Також наші території розташовані у різних природних зонах, що сприяло розвитку різних культур: у степовій зоні це були переважно скотарі, в лісовій — збирачі, лісостеповій — аграрії. Трипільська культура відома в усьому світі. І ще звісно у нас є прекрасна й унікальна культура скіфів з їхнім золотом. Також Україна вважається прабатьківщиною слов'янства.

Варто розуміти, що Україна — це просто археологічний Клондайк.

І все ж в мене є декілька таких особливих місць. Наприклад, поселення Автуничі, де я вперше я потрапила на археологічну експедицію. Сталося це навіть раніше, ніж мій вступ в університет: я приїхала на день народження до знайомого, що працював на розкопках, і мені дозволили залишитись на декілька днів, подивитися як там все влаштовано. А оскільки всі студенти історичного факультету їздять на розкопки незалежно від спеціальності, вдруге я поїхала в Автуничі вже під час свого навчання. Я добре малюю, тому мене поставили працювати зі знахідками, але мене більше тягнуло на самі розкопки. Тому я просила дозволу бути там вдень, а малювати — ввечері. Я прагнула знати кожну деталь процесу: як це документується, що це може показати тощо. Тобто саме в Автуничах я почала формуватися як археологиня.

Друге моє місце сили — це Шестовиця. Як я вже казала, це місце пов'язане зі скандинавами, але не варто думати, що от вони прийшли і замість нас розвинули державу. Вони дійсно відіграли ключову роль у творенні держави Русь. Але ще до їх приходу відбувалися такі процеси і були певні місцеві протодержавні утворення, але, на жаль, про них мало чого залишилося у писемних джерелах.Наприклад, літопис доносить до нас легенду про князя Мала у древлян, але що було у інших землях - питання.

Відомо, що скандинави доби вікінгів здійснювали набіги, наприклад, на англійські храми, оскільки там зберігалося багато коштовностей, а морські шляхи дозволяли швидко нападати, грабувати й одразу тікати назад. Проте в нашій місцевості вони не могли цього робити. По-перше, тут не було подібних дорогоцінностей на момент їхнього приходу, а по-друге, пересування річками було повільним і не дозволяло робити такі набіги, як на морі. Отже, замість цього територія майбутньої Русі використовувалася як зручне торгівельне сполучення.

Поодинокі знахідки, що пов’язані зі скандинавами, датуються десь VII-VIII століттям, але це дійсно одиниці. Але із часом їхня присутність ставала дедалі частішою. А вже в другій половині IX століття виникає Київ, який стає ключовою точкою торгівлі. Важливо зазначити, що найціннішим ресурсом були люди: велика кількість рабів постачалася з Русі на Схід та до Візантії. І очевидно з таким видом торгівлі і пов’язані скарби дирхемів тут на в Скандинавії — кінцевій точці цього торгового шляху. Проте археологічно окрім таких знахідок, як дирхеми, важко підтвердити саме работоргівлю.

Загалом, Шестовиця — це надважливе протомісто, яке досить добре досліджене, але погано опубліковане. На відміну від Києва та Чернігова, де людська діяльність порушує культурний шар, у Шестовиці історичні нашарування залишились ніби законсервовані.

І ще один дуже важливий для мене розкоп був на вулиці Спаській 35 у Києві, де ми досліджували варязькі двори. Там були знайдені рунічні написи з IX століття, а також вже згадані черепи моржів з XII, що вказує на постійний рух зі Скандинавії на цій території. Унікальність Подолу давнього Києва полягає в тому, що тут регулярно відбувалися повені, коли від річок намивалися нові шари піску, які ніби консервували культурні нашарування. Таким чином антропогенна діяльність разом з екологічними факторами й сформували територію Подолу. Завдяки цьому тепер існують численні історичні горизонти, які розділені між собою річковими намивами, що дуже легко розрізнити між собою. Таке трапляється рідко і є дуже зручним для археологів.

Трагічні долі репресованих археологів

Ви також є співавторкою виставки про репресованих археологів України. Як проходила робота над нею та які історії там можна почути?

Взагалі, ця виставка дуже знакова для мене, але я геть не очікувала, що вона стане така популярна. Ми відкривали її в жовтні 2020 року, у розпал пандемії. Я була менеджером цього проєкту, тобто зібрала колектив, який зміг дати нам ці історії. А Український інститут національної пам'яті, який був нашим партнером та співорганізатором, оплатив всю видавницьку роботу, створення макетів та друк, а також надав свою локацію на Контрактовій площі для проведення виставки.

Чому цей проєкт такий важливий? Ми намагалися показати, що тоталітарні режими дуже негативно впливають на розвиток української науки, в тому числі археології. Ми запланували почати від російської імперії і закінчити сьогоденням, включити сучасне становище археології в Криму та на Донбасі. Але кількість плакатів обмежувалася всього 20-ма, а показати треба було багато. Тому ми зупинилися на моменті відновлення незалежності України.

Ми намагалися показати, що незалежно від режиму — чи це царська росія, чи Радянський Союз, чи нацистська Німеччина, чи навіть Польща, яка свого часу прагнула впливати на західну Україну, — усі вони розглядали археологію як заполітизовану науку.

Навіть зараз росія постійно намагається стверджувати, що Москва — це третій Рим, чи притягувати до себе Візантію, наче вони успадкували домінування від неї — все заради того, щоб пояснити свої загарбницькі амбіції історією. А під час Другої світової війни тут навіть працювали німецькі експедиції під проводом Аненербе і шукали коріння, щоб пояснити історично чому вони мають право на цій території.

Ми звикли здебільшого говорити про репресії 1930-х років, оскільки тоді вони дійсно були найбільш жорсткими: велика частка української інтелігенції та науки була просто фізично винищена. За нашими даними, в той час найбільша частина репресованих вчених з Академії наук належали до історичного профілю. А оскільки археологія теж вважалася частиною історії, багато археологів потрапило в лещата цих репресій. Однак важливо пам’ятати, що методи репресій бувають не лише у вигляді фізичного знищення, висилки чи ув'язнення в концтаборах. Насправді задіяні були будь-які способи тиску, зокрема банальна заборона працювати за фахом, позбавлення виплат.

Наприклад, був такий всесвітньо відомий дослідник Федір Вовк, який почав працювати ще за часів російської імперії. На основі своїх досліджень він стверджував, що населення на території України має власний антропологічний тип та етнографічні особливості, тобто не належить до «великої росії». Звісно, такого казати було категорично не можна, тож йому просто заборонили працювати. Попри це, він став відомий, але вже під час свого перебування в Парижі, де він викладав.

Є також Дмитро Яворницький, один із засновників історичного музею у Дніпрі. Він зібрав величезну колекцію експонатів, був автором історії козацтва, брав участь у розкопках і просто дуже багато зробив для розвитку археології. Що з ним сталося? Він був директором музею, який сам і започаткував, але його не лише позбавили місця роботи, йому навіть не платили пенсію. Людині на старості років не було на що жити. Так само вчинили з Сергієм Гамченком, який активно працював на розкопках у Києві, а потім помер на самоті ледь не голодною смертю в Житомирі.

Відома також історія Лариси Крушельницької, яка сама не була репресована, але походила з сім'ї, що була повністю знищена, вона залишилась одна.

Крушельницька згадувала, що багато хто ховався під крилом археології, щоб уникнути публічної ролі історика. Це цікавий момент, адже, наприклад, Михайло Брайчевський, який присвятив багато робіт Києву і працював в Інституті історії України, був позбавлений можливості працювати. Згодом його взяли в Інститут археології. Усе тому, що елітною у ті часи вважалася історія, а археологія сприймалася несерйозною і непрестижною: ну що там ті черепки та кургани, їдьте собі копайте. Але експедиції, які існували десь в полі, в лісі, в горах, стали такими собі вольницями, де контролю і тиску партії було менше, де люди почувалися вільніше. Є згадки про те, як в Криму під час експедиції в 70-х роках дослідники підіймали український прапор. Та навіть в мої часи, коли вже настала незалежність, ми в експедиціях співали повстанських пісень. Звичайно, така традиція не могла просто раптово з'явитися на рівному місці. Але вона процвітала саме в археологічних експедиціях.

Але найцинічніший вид репресій проти вчених включав заборону на посилання, цитування та публікацію. Є приклад Валерії Козловської, яка була видатною археологинею, закінчила Археологічний інститут ще за часів російської імперії, що як для жінки було дуже знаково. У нас на виставці є фотографія її диплому. На момент окупації Києва під час Другої світової війни Козловська працювала у Державному історичному музеї (зараз - Національний музей історії України). Через літню хвору маму вона була змушена відмовитися від евакуації. Щоб якось виживати в окупованому Києві, Козловська продовжувала працювати в музеї.

Розуміючи, що за це її припишуть до колаборантів з німцями без можливості відновити свою репутацію, вона виїхала до Німеччини, де працювала в Інституті праісторії. Її важлива робота про розкопки Замкової гори була опублікована без імені авторки, лише з однією назвою. І таких випадків було дуже багато в археології не тільки 30-х років, але й пізніше. Сильвестр Магура, Теодосій Мовчанівський, брати Микола та Федір Ернсти, Микола Макаренко, Петро Смолічев — вони та багато інших людей так чи інакше були полишені на забуття попри всі свої здобутки та досягнення в археології.

Цією виставкою ми намагалися показати дуже різні грані тиску тоталітарного суспільства на науку, в даному випадку з фокусом на археологію.

У листопаді 2024 року виставка «Наказано не знати: українські археологи в лещатах тоталітаризму» проходила в Одесі, а зараз перебуває в Чернігівському обласному історичному музеї.