Донацією сперми чи яйцеклітин вже нікого не здивуєш, а методами штучного запліднення й поготів. Однак репродуктивна технологія зачаття дитини за участі ДНК трьох людей може здатись чимось фантастичним. Але такий метод вже 10 років як отримав офіційне схвалення у Великій Британії. Йдеться про мітохондріальну замісну терапію, яку використовують для запобігання передачі дитині від матері мутацій в мітохондріальній ДНК, адже «помилки» в ній можуть викликати смертельні захворювання у дітей. Наразі ліків проти мітохондріальних захворювань немає, тож ця технологія дала надію на здорове майбутнє дітей, чиї матері є носіями мутацій.
Але як щодо доступності цієї технології в інших країнах і чи можуть скористатися нею всі, хто забажає? Якщо так, то чи зможуть у такий спосіб зачати дитину одностатеві пари, адже технологія передбачає використання ДНК двох жінок? І які способи стати батьками ЛГБТК+ люди використовують сьогодні?
Про це розповіла Дженніфер Пауер, провідна наукова співробітниця Австралійського дослідницького центру з питань сексу, здоров'я та суспільства Університету Ла Троб, у матеріалі для The Conversation. Переказуємо головне.
Як працює мітохондріальне донорство і де воно доступне
Мітохондрії — це органели, які містяться у наших клітинах. Їхнє основне завдання — забезпечувати організм енергією. Вони мають власну ДНК, окрему від ядерної, яка передається дітям по материнській лінії.
У випадку мітохондріальних захворювань, які можуть розвинутися в людини як у дитячому, так і в дорослому віці, ці органели не працюють як слід, тому страждають не лише окремі клітини, а й органи та системи органів. Частіше за все ті, які мають велику потребу в енергії: центральна нервова система, серцево-судинна, дихальна, травна системи тощо. Мітохондріальні захворювання можуть призводити до ускладнень, наприклад, до інсульту, деменції, діабету, печінкової недостатності й навіть до смерті.
Оскільки ДНК мітохондрій переходить від матері до дитини у спадок, то й мутації, відповідно, теж. Мітохондріальна замісна терапія або мітохондріальне донорство — це один із методів штучного запліднення, який допомагає запобігти розвитку мітохондріальних захворювань у дітей, матері яких є носіями генних мутацій мітохондріальної ДНК. Слід зауважити, що в самих жінок симптоми захворювань можуть не проявлятися.
Метод мітохондріального донорства дозволяє обійти успадкування мітохондріальної ДНК від біологічної матері. Натомість дитина успадковує її від здорової жінки-донорки. При цьому ядерну ДНК, яка містить генетичну інформацію про все, зокрема зовнішність, дитина отримує від власних матері й батька.
Тож залучені справді три ДНК, однак науковці кажуть, що не коректно говорити, що дитина «від трьох батьків». Адже кількість ДНК, яку вона успадковує від жінки-донорки становить лише 0,1 відсотка. Усе тому, що ядерна ДНК містить близько двадцяти тисяч генів, тоді як мітохондріальна — усього 37. Крім того, малоймовірно, що жінка-донорка буде залученою до життя дитини.
Першою країною, де офіційно дозволили донорство мітохондрій, стала Велика Британія. У липні цього року стало відомо, що завдяки цій технології в країні народилося вісім здорових малюків. А от в інших країнах такий спосіб батьківства або все ще недоступний, або строго контролюється. Наприклад, в Австралії лише у 2022 році запровадили поетапний підхід до застосування цього методу, і першим етапом будуть клінічні дослідження. Завдяки їм науковці зможуть не лише перевірити безпечність й ефективність мітохондріального донорства, а й встановити та врегулювати його етичні принципи.
Репродуктивні можливості для одностатевих пар і самотніх жінок
Хоча для зачаття дитини використовують ДНК двох жінок, це зовсім не означає, що лесбійські пари можуть отримати доступ до мітохондріального донорства, зазначає науковиця Дженніфер Пауер. Хоча ще у 2018 році деякі британські науковці пропонували дозволити цю технологію лесбійським парам, для яких важлива біологічна спорідненість, зараз вона У Великій Британії технологія доступна лише для людей, які мають мітохондріальні захворювання. Водночас в Австралії її поки що не можна використовувати навіть їм.
Проте для ЛГБТК+ пар і самотніх жінок зараз доступні інші методи штучного зачаття дитини. Наприклад, екстракорпоральне штучне запліднення і внутрішньоматкова інсемінація.
Різниця між ними полягає у тому, що у випадку внутрішньоматкової інсемінації сперма донора вводиться безпосередньо у матку. Тоді як екстракорпоральне запліднення передбачає запліднення яйцеклітини в лабораторних умовах і подальшу імплантацію ембріона жінці. Цей метод потребує більшої кількості інвазивних процедур і є дорожчим, порівняно з внутрішньоматковою інсемінацією.
Крім того, коли жінки обирають екстракорпоральне запліднення, клініки можуть пропонувати їм дороговартісні додаткові послуги, щоб підвищити шанси на успішну вагітність. Наприклад, певні тести чи ліки. Однак лікарі самі наголошують на суперечливості наукових висновків щодо того, чи всі пропоновані послуги справді працюють. Адже деякі із додаткових послуг або мають мало переконливих доказів ефективності та безпечності, або такі докази взагалі відсутні.
Серед інших методів зачаття дитини є також домашнє штучне запліднення, яке проводиться жінками самостійно, а не в клініці. Цей метод дешевший за екстракорпоральне запліднення, однак лікарі застерігають про певні ризики. Наприклад, жінки можуть обирати донором сперми знайомих чи друзів. Для деяких з них важливо знати донора особисто, щоб він міг бути залученим у життя дитини. При використанні такої донорської сперми існує ризик передачі інфекцій, бо вона не проходить карантин, як у клініках.
А от в Австралії донора сперми можна знайти не лише серед друзів чи в клініках. У 2017 році там створили спеціальний застосунок Just a Baby, який дещо нагадує Tinder. Завдяки йому можна знайти не лише донора сперми, а й сурогатну матір, і донорку яйцеклітин.
Серед інших методів, які використовують лесбійські пари для зачаття дитини, — взаємне екстракорпоральне запліднення. Полягає він у тому, що одна з партнерок надає свої яйцеклітини для запліднення, а інша — виношує дитину. Дослідники зазначають, що цей метод популярний серед лесбійських пар не стільки через біологічну спорідненість, хоча вона також має для них певне значення, як через те, що він може нівелювати «незаконність» материнства однієї з партнерок.
Шляхи до батьківства для ЛГБТК+ людей
Згідно з даними перепису населення Австралії, у 2021 році з 78 425 одностатевих пар сімнадцять відсотків мали дітей. Слід зауважити, що ці цифри отримали на основі даних лише про одностатеві пари, які проживають разом, тому реальні значення можуть бути вищими.
Щоб стати батьками в Австралії одностатеві пари можуть використовувати різні способи: самостійно виношувати дитину, залучити сурогатну матір, або ж стати батьками статевим шляхом. Наприклад, такий спосіб зачаття дитини можуть використовувати бісексуали. Однак не лише вони. В одному з досліджень йдеться про те, що 34 відсотки ЛГБ-людей стали батьками, коли були в попередніх, гетеросексуальних, стосунках.
Ще один спосіб стати батьками — усиновлення. В Австралії офіційно дозволено всиновлювати дітей ЛГБТК+ людям. Попри це, такий спосіб не надто поширений. Хоча серед прийомних батьків є багато ЛГБТК+ людей.
Вони також часто стають донорами сперми чи яйцеклітин для зачаття дитини. Наприклад, в Австралії поширена донація сперми геями. Вони можуть надавати її клінікам анонімно або ні. Часом геї можуть виступати відомими донорами сперми для лесбійських пар. Таким чином ЛГБТК+ люди не лише надають свій генетичний матеріал, а й можуть бути залучені як співбатьки чи близькі друзі сім’ї.
Рідні не (завжди) по крові
Науковці вважають малоймовірним, що технологія мітохондріальної замісної терапії стане новим способом, завдяки якому ЛГБТК+ люди ставатимуть батьками. Адже спільна ДНК, хоч і може мати для них певне значення, вона не є вирішальним чинником у рішенні народити дитину. Бо йдеться насамперед про важливість усвідомленого вибору — бажання виховувати дитину й будувати сім’ю, засновану на любові та взаємній відповідальності. Зрештою, саме вони й роблять людину батьком чи матір’ю, а не одні лише кревні зв’язки з дитиною.
Велику роль відіграє також і правове визнання ЛГБТК+ пари батьками. Наприклад, в Україні одностатеві пари не можуть навіть офіційно всиновити дитину, не кажучи вже про можливість скористатися будь-якою з репродуктивних технологій.
Попри поширені у соціумі упередження, виховання дітей батьками однієї статі, не погіршує їхнього розвитку порівняно з іншими дітьми.
Водночас такі діти можуть зазнавати певного психологічного тиску у школі, хоча не всі дослідження демонструють однакові результати щодо цього: згідно з деякими, діти одностатевих пар не частіше за інших школярів зіштовхуються із булінгом.
Отож, одне з найважливіших завдань батьків — дати дитині відчуття безпеки й огорнути турботою та любовʼю.